Історія російсько-турецьких відносин: 70 років тому Туреччина вже відкидала претензії СРСР

Однак заповітної мети — контролю над протоками Босфор (сполучає Чорне і Мармурове моря, на його берегах знаходиться Стамбул) і Дарданелли (з’єднує Мармурове та Егейське моря), що дозволило б російським кораблям безперешкодно виходити в Середземномор’я — Москва досягти так і не змогла.

Хоча за ХХ століття вона двічі впритул підходила до вирішення цього питання на свою користь. Обидва рази це траплялося після світових воєн.

Реформатор

У Першій світовій війні Османська імперія брала участь на боці Німеччини, чим підписала собі смертний вирок. Держава остаточно розпалася після того, як країни Антанти відібрали у турків близькосхідні території. Але нові місцеві політичні еліти вирішили перевернути імперську сторінку і почали реформувати Туреччину за європейським демократичним зразком.

У 1921 році перший турецький президент Кемаль Ататюрк налагодив партнерські відносини з Кремлем і отримав від більшовиків зброю. Навіть створив комуністичну партію, яку заборонив, як тільки отримав військову допомогу з Москви. Зброя північного партнера дозволила йому виграти війну з Грецією та стримати британський і французький вплив на Близькому Сході.

Союзництво з Москвою виявилося недовгим. Ататюрку не по душі були більшовицькі принципи націоналізації землі і промисловості. Він домагався захисту приватної власності, що не могло не дратувати Кремль.

До Ататюрки співвітчизники ставляться як до небожителя. Це людина, про яку прийнято говорити: створив себе сам. І не тільки себе: він ще й створив нову Туреччину. Йому випало народитися в той час, коли його батьківщина помітно відставала від промислово розвиненої Європи і США, але Ататюрк зумів кардинально змінити становище в країні.

На рубежі XIX–XX століть єдиним соціальним ліфтом в Туреччині була військова служба. Однак рівень армії був вкрай низьким, що позначилося на ході Першої світової війни: турки програвали на всіх фронтах. Від повного краху їх врятував націонал-патріотизм народу. Мабуть, найбільше цей порив проявився в битві на півострові Галліполі — європейському березі Дарданелл — в 1915 році. Британські війська висадилися там великими силами. Але командувач 57‑им турецьким полком майор Мустафа Кемаль (епітета Ататюрк у нього тоді ще не було) звернувся до підлеглих: “Я не наказую вам наступати, я наказую вам померти. Поки ми будемо вмирати, інші війська та командири зможуть прийти і стати на наші місця”.

Весь полк загинув у тому бою. А майор Ататюрк — в перекладі з турецької “батько турків” — став національним героєм. Його фотографії вирізали з газет, і він став найбільш упізнаваною людиною в країні.

Зліт Ататюрка збігся з політичною метушнею в країні. Партія младотурок в 1908 році змусила султана Абдул-Хаміда II відректися від престолу.

Потім була спроба встановити кшталт конституційної монархії. Але Ататюрк бачив майбутнє своєї країни з державним ладом західноєвропейського зразка.

Влада сама йшла йому в руки. До кінця війни він став найпопулярнішим політиком в Туреччині. А в квітні 1920 року скликав Велике національне зібрання — не в тодішній столиці Стамбулі, а в Анкарі (головне місто Турецької республіки з 1923 року), яке обрало Ататюрка своїм головою.

Новий національний лідер виголосив промову, яка тривала 34 години. По суті, це була програма реформ. Вводилося загальне виборче право, створювалася національна банківська система, Коран перевели на турецький, за основу писемності взяли латиницю замість арабського письма. Якщо до реформ в Туреччині грамотою володіли одиниці, то через півроку після виступу Ататюрка 35% турків вже читали та писали.

Навіть у побуті турецький лідер переймав європейські звичаї. Він першим став з’являтися на людях зі своєю дружиною Латіфе, що в мусульманському суспільстві вважалося непристойним. Дружина Ататюрка була вельми емансипованою. Траплялося, що вона навіть була присутня на нарадах з міністрами та військовими.

Коротка дружба

Через поразки в Першій світовій війні Туреччина втратила своїх європейських союзників. Британцям навіть вдалося на час окупувати Стамбул. Почалася греко-турецька війна, і турки затребували зброю. Допомога несподівано прийшла з Росії.

У Туреччині теж була комуністична партія під крилом Комінтерну. Але Ататюрк вів з Кремлем хитру гру. Він створив альтернативну організацію, повністю її контролював і переконав Москву, що Туреччина цілком може бути надійним союзником. У листі Володимиру Леніну в 1920 році турецький реформатор писав: “Ми приймаємо на себе зобов’язання з’єднати всю нашу роботу і всі наші військові операції з російськими більшовиками, що мають на меті боротьбу з імперіалістичними урядами і звільнення всіх пригноблених з‑під їх влади”.

Більшовики послали в Туреччину домовлятися про постачання і здійснити своєрідну ідеологічну розвідку Семена Будьонного. Герой громадянської війни виявився нікудишнім дипломатом: він навіть не дізнався, що у січні 1921‑го в Туреччині зарізали 15 місцевих комуністичних лідерів.

Вояж Будьонного закінчився для Ататюрка успішно: він отримав від Москви безкоштовну фінансову допомогу в розмірі 10 млн руб. золотом, а також 33 тис. гвинтівок, понад 300 кулеметів і набоїв до них. Все це дозволило Анкарі виграти війну з Грецією, політики якої не соромилися говорити, що “Стамбул є мрією і прагненням всіх еллінів”.

Пізніше дружба з Москвою розладналася. Але турецький лідер не сумував — свою роль цей союз до того часу виконав.

Ататюрк вміло лавірував на міжнародній арені. Він налагодив відносини з Німеччиною і запрошував її військових фахівців. А коли до влади в Берліні прийшли нацисти, в Стамбульському університеті отримали роботу багато професорів єврейського походження, зробивши ВНЗ одним з найсильніших у світі. Деякий час там викладав навіть Альберт Ейнштейн.

Але не все було ідеально в новій Туреччині. Ідеї захисту турецького світу, які звучать від нинішнього президента Реджепа Ердогана, з’явилися за Ататюрка. При ньому почалися репресії проти курдів, яких офіційно оголосили “турками, тільки вони забули про це”. Мова найбільшого за чисельністю народу країни була заборонена в офіційному зверненні. А в ході війни з Грецією турки нищили християнські поселення в Малій Азії.

Спроба номер два

В середині 1930‑х у світі запахло новою світовою війною. Ще до кінця не була зрозуміла майбутня розстановка сил, але Анкара звернулася до основних морських країн з проханням переглянути статус проток, щоб уникнути посягання на них більш сильних держав.

Влітку 1936 року в швейцарське містечко Монтре з’їхалися представники десяти держав — Великобританії, Франції, СРСР, Туреччини, Болгарії, Румунії, Греції, Югославії, Австралії та Японії. Вони вирішили, що в мирний час протоками можуть користуватися будь-які судна будь-яких країн. У разі участі Туреччини у війні, а також якщо вона вважатиме, що їй безпосередньо загрожує війна, країні дали право дозволяти або забороняти прохід через Босфор і Дарданелли будь-яких військових суден. Під час війни, в якій Туреччина не бере участь, протоки закриваються для проходу військових суден будь-якої воюючої держави. Конвенція Монтре ліквідувала міжнародну комісію по протоках. Вона діяла за Лозаннської угоди з 1922 року, і її функції були передані уряду Туреччини.

З початком Другої світової Кремль знову занепокоївся з приводу проток. Міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов розривався між Анкарою та Берліном у спробах домогтися участі в контролі над Босфором і Дарданеллами. Турки охоче йшли на переговори, але добитися від них поступок так і не вдалося. СРСР у той час був союзником Німеччини, і Москва спробувала залучити Адольфа Гітлера в якості посередника. Але в листопаді 1940 року Молотов повідомив Йосипу Сталіну: “Як з’ясувалося з бесід, німці хочуть прибрати до рук Туреччину під виглядом гарантій її безпеки на кшталт Румунії, а нам хочуть змастити губи обіцянкою перегляду конвенції Монтре в нашу користь, причому пропонують нам допомогти їм у цій справі”. В результаті у Кремля нічого не вийшло.

Нам хочуть змастити губи переглядом конвенції Монтре 
В’ячеслав Молотов, 
нарком закордонних справ СРСР,
— про переговори з Гітлером, 
метою яких був вплив на Туреччину

В кінці 1945 року СРСР як один з основних учасників антигітлерівської коаліції, яка здобула перемогу, знову почав претендувати на протоки. Більш того, вимагав дозволу на будівництво своєї військової бази на Дарданеллах. Молотов не соромився заявляти на переговорах, що СРСР зазнав у результаті війни значних територіальних втрат, і протоки йому потрібні як компенсація. До того ж Кремль вимагав ще й повернення закавказьких земель, що перейшли до Туреччини після Першої світової війни.

Але турки не здалися. У Москві всі атаки вміло стримував досвідчений дипломат Селім Сарпер. До того ж США почали активно підтримувати Анкару.

Ветерани радянської контррозвідки розповідають, що Сталін серйозно планував окупацію південного сусіда. Колишній підполковник КДБ Ігор Атаманенко неодноразово розповідав про це в російській пресі. Називав навіть імена конкретних людей, яких готували на керівні посади радянської Туреччини. За версією розвідника, в Москві відмовилися від цих планів після атомних бомбардувань японських міст. Американський президент Гаррі Трумен віддав наказ про них після того, як розвідка помітила активність радянських військ на турецькому кордоні.

У квітні 1946‑го до Стамбула прибув американський лінкор Міссурі в супроводі ескорту есмінців. Він доставив тіло покійного турецького посла в США Мехмеда Ертегюна. Москва цей візит сприйняла як акт залякування.

Рік потому Вашингтон надав Туреччині на озброєння кредит у розмірі $100 млн., а в 1952‑му країна увійшла в НАТО.

Після смерті Сталіна Москва офіційно зняла територіальні претензії до Туреччини. Але це не завадило США розмістити свої ракети в цій країні. Радянський керівник Микита Хрущов у відповідь встановив ядерні боєголовки на Кубі, що ледь не призвело до глобального військового конфлікту.

Зараз армія Туреччини — друга після американської за чисельністю та боєздатністю з країн НАТО. А угода Монтре діє й досі.