Справа Зінченка-Аброськіна: допити тривають

  tyzhden.ua

Майже півроку Святошинський суд розглядає справу колишніх беркутівців Сергія Зінченка і Павла Аброськіна. Втім, до завершення допиту всіх потерпілих ще далеко.

На годиннику 11:30, чергове засідання у справі має ось-ось початися. У коридорі перед залою суду порожньо. Лише кілька міліціонерів та представники потерпілих. Кімната для громадськості, яка мала б спостерігати за процесом, зачинена на замок. Нині вже не заморочуються для налагодження в ній прямої трансляції — нема для кого. За півроку засідань інтерес людей до процесу дещо згас.

За ґратами вже традиційно сидить двоє колишніх беркутівців. Поряд із ними, на довгих лавах — їхні родичі. Вони подеколи косо поглядають на потерпілих, які розповідають про злочини спецпризначенців і час від часу згадують про загиблих 20 лютого представників МВС. Зінченко ж з Аброськіним перешіптуються зі своїми адвокатами, готуючись до допиту чергового потерпілого.

До кімнати заходить суддя, робота починається. Після всіх робочих процедур (оголошення присутніх, назва справи, у якій відбувається засідання тощо) суддя Дячук переходить до суті. Щоправда, перед цим захисник Євгенія Закревська пропонує суду під час засідання переглянути низку відеозаписів, на яких може бути зафіксований син потерпілого. Тим паче, подібний прецедент у засіданні вже був. Після години суперечок, доводів, суд вирішує клопотання відхилити, оскільки одне з відео триває понад дві години і не залучене до матеріалів провадження. До трибуни, між тим, вийшов потерпілий Юрій Войтович з Тернопільщини. 20 лютого він втратив єдиного сина. Чоловік бере до рук аркуші паперу із клопотаннями.

"Хочу просити суд переглянути два відео, на яких зафіксований мій син, які я знайшов в інтернеті", — починає Юрій.

"Давайте спочатку ви нам поясните все, що можете пояснити, а потім ми перейдемо до цього клопотання", — каже Дячук.

"Але я прошу відео, там добре видно мого сина", — продовжує своє Войтович.

"Необхідна експертиза. Звідки ми знаємо, що відео не піддавалося обробці? Ми не можемо бути певні, що на записі саме син шановного потерпілого. Ми не можемо знати, що він там справді перебував і що це не монтаж. Сторона потерпілих мусить користуватися матеріалами, які вже наявні у справі. Адже захист із іншими матеріалами не ознайомлений", — починають заперечувати захисники.

Залою прокочується шепіт здивування.

"Хочу зазначити, що відповідно до закону, під час свідчення в суді людина може користуватися нотатками. Це можуть бути як записи на папері, так і відеозаписи, так і фотографії. Тож прошу суду дозволити потерпілому користуватися відео", — заперечує Закревська.

Врешті, суддя, порадившись з присяжними, вирішує дати дозвіл на перегляд відеозаписів, не долучених до матеріалів. Але за однієї умови — суд зосереджується лише на синові потерпілого, не звертаючи уваги на похідні деталі.

"Тож, прошу вас дати пояснення. Якщо вам нема що сказати — можемо одразу перейти до відео", — голосно говорить Дячук.

"Так, але відео, які я знайшов, там видно, як беркутівці стріляють", — певно вже вп’яте за півгодини починає Войтович.

Дячук хапається за голову.

"Будь-ласка, я вас дуже прошу. Ми подивимось відео, але спочатку потрібно, аби ви дали усні пояснення. Розповіли відомі вам деталі щодо загибелі вашого сина. Якщо ви нічого не можете повідомити — тоді ми одразу починаємо дивитися відео", — вкотре стомлено говорить головуючий, намагаючись достукатись до потерпілого. В залі повисає кількасекундна пауза.

"Мій син, Назар Войтович, народився 1996 року. Дуже цікавився історією, навчався на дизайнера, багато малював. Дуже переживав за події на Майдані. Особливо після того, як студентів побили до крові. Він казав: "Тату, де це таке бачено, щоб у нас людей міліція так сильно била за мирний протест?" Дуже хотів їхати до Києва, але я його не пускав", — переходить до суті Юрій.

"Назар їздив часто на Майдан у Тернополі. А в лютому я йому дозволив їхати до Києва. Це десь 5-10 лютого було. Але Назар не поїхав — було багато завдань в інституті. Він у мене на третьому курсі вчився. А до Києва він поїхав 19 числа", — трохи збиваючись, продовжував потерпілий. Колишні беркутівці уважно слухали з клітки.

"Десь о 18:00-18:30 він мені зателефонував і сказав, що вже їде з хлопцями до Києва. А що я тут вже міг вдіяти? У столиці вони були приблизно опів на шосту ранку. Десь за годину вже Назар був на Майдані, у свого двоюрідного брата, в наметі тернополян. Там вони випили чаю, без спиртного. А потім вони почули стрілянину, побігли до Жовтневого палацу", — Войтович говорив твердо, без пауз.

"Назар зміг зайти аж за Жовтневий, туди,  бік метро "Хрещатик". Він був на вулиці поряд з Інститутською. А десь з 9:24 до 9:26 його вбили. Наскрізне поранення щоки, роздробило кістку, вона перебила сонну артерію. Як сказали, мій син помер майже одразу, попри якісно надану першу допомогу. Його перенесли до готелю "Козацький", звідти — до Михайлівського собору. Мені телефонувала волонтер, жінка. Сказала, що мого сина… вбили. І його вже немає", — Юрій почав говорити тихіше.

"Син же був на Майдані у Києві лише один раз. 20-го. Ввечері ми були на Оранжерейній, на опізнанні Назара… важко було… впізнати. Лиця не було. Впізнавав… по одягу. Джинси сині… черевики з чотирма смужками… сіра… куртка… з білими смужками і коміром… светр з капюшоном. Сорочка на ньому була… і… шалик. Він… допомагав хлопцям перед тим, як піти до Жовтневого… вони там… барикаду будували… біля Глобуса", — чоловік плакав. У залі засідань запала тиша.

"Якщо це все, — після паузи тихо заговорив Дячук, — пропоную перейти до питань".

Прокурор спільно із представниками потерпілих намагався з’ясувати, чи поділяв загиблий Назар погляди щодо силової зміни влади в Україні, чи мав при собі зброю, коли їхав на Майдан, чи підтримував силові дії проти міліціонерів. Войтович все заперечував.

"Назар казав, що у нас і так вже забагато насилля було. Тож він хотів мирно змінювати країну. Через протест. Тому до Києва і їхав", — Юрій опанував себе.

"Скажіть, а чому Назар поїхав до Києва 19-го? Вже ж у Києві було спокійно, не було заворушень", — один із захисників, уважно вдивляючись в потерпілого, почав ставити свої питання.

"Заперечую, ваша честь. Захист вже втретє під час допиту свідка маніпулює фактами. Як відомо, саме 19 лютого 2014-го у Києві було вбито 13 людей. Це загальновідомий, встановлений факт!", — обурилася Закревська. Її підтримував гомін із зали.

"Син дуже переживав за людей, за побитих студентів. Тому і поїхав", — відказав Войтович.

Врешті, присутні перейшли до відеозаписів. На екран вивели картинку з проектора, присутні уважно роздивлялися зображення подій ранку 20 лютого, зібраного у 9 віконець з різних камер.

"Прошу звернути увагу на крайній нижні запис та середній верхній. На першому буде видно загиблого Назара — момент падіння не зафіксований, але видно, де він лежить. А на другому зображенні буде "Сніжна барикада" з-за якої стріляли беркутівці. Попередньо можна говорити про те, що Назара вбили саме звідти, оскільки поранено його зліва направо, трохи зверху вниз і спереду назад. Куля увійшла в тіло на відстані 173 см від підошв, а вийшла на рівні 171 см. Тобто говорити про те, що його вбили снайпери, надто з готелю Україна, як свого часу припускав слідчий, не можна", — говорила під час перегляду Закревська.

"Будь-ласка, зупиніть відео. Ми бачимо, як з-за барикади стріляють", — заявила Закревська.

"Невідомо, чи стріляють, — відказали захисники спецпризначенців, — тим паче на той момент там розташовувався спецпідрозділ Омега".

"Відмотайте відео назад. А тепер знову запустіть, —  на відео з’явився спецпризначинець у шоломі, який зробив постріл, —  Ну, панове, ми бачили те, що бачили. Постріл був",  — немов розводячи руками, відказав Дячук. Втім, за кілька секунд він знову попросив зупинити відео.

"Я вимушений просити зупинити відео. Ми вкотре бачимо тут протестувальників з рушницями в руках. Я прошу звернути на це увагу", — наголосив Дячук.

"Так, ваша честь, але хочу зазначити, що вони не стріляють", — додала Закревська.

Врешті, на відео з’явився загиблий син Войтовича. Чоловік показав указкою на тіло, що лежало обабіч дороги.

"Це Назар. От бачите: сіра куртка з білими краями, джинси, рюкзак, каска. На іншому відео ми бачимо, як його несуть. Знову ж таки, той самий одяг, рюкзак, захист на коліна і на лікті, шолом", — Юрій терпляче пояснював захисникам, як саме ідентифікував на відео свого сина.

Після суд почав розглядати фото, вже наявні у матеріалах провадження.

"Так це шолом. Це міліцейський шолом", —  голосно зашепотіли колишні беркутівці.

"Так скажи про це", — кинув через плече захисник Решко.